Автопортрет

Педагогічне есе Я часто задумуюсь: чому одні, прийшовши працювати в школу, не витримують довго і знаходять інше місце роботи, а інші все життя щоденно поспішають такою знайомою стежинкою до рідної школи? Мабуть, тому, що учитель – це не просто професія, це – покликання. І треба надзвичайно любити дітей, вірити, що кожен талановитий по-своєму, віддавати їм серце і душу. Адже обрати шлях вчителя – не кожен наважиться… Та для мене бути вчителем – мрія з дитинства. Ще маленькою мені подобалося навчати своїх подруг, виставляти їм оцінки, вести «класний журнал». До закінчення школи питання «ким бути» і «де вчитися» майже були вирішені… Мені дуже пощастило: виросла в династії учителів: моя бабуся має педстажу 35,5 р., мама-52,5 р., сестра-16,5 р. Загальний педагогічний стаж моєї родини становить 122 р. на сьогодні. Я взяла від рідних найкраще і постійно втілюю набуті знання в своє життя. Моя мрія здійснилася в 2001 році, коли  закінчила філологічний факультет ВДПУ ім.М.Коцюбинського. З того часу я -  учитель Новодністровської гімназії, у якій я працюю ось уже 17,5 років років… Пам’ятаю обличчя своїх перших учнів. Кожного дня, йдучи на роботу, я знала, що мене чекають посмішки дітей, їх голоси, допитливі очі. І щодня разом із ними я вчилась, раділа їхнім успіхам і досягненням. Цього я прагнула…. Прагнула прищепити любов до слова, яке виростає з любові до рідного краю, України, до її людей. Пізнавала на уроках силу художнього слова,  пісні, смуток плачу. Прагнула бути сучасною…. Бути яскравою і привабливою особистістю, щоб у ній відчувалася сила волі і душі. Цьому мене вчили прочитані книги і велика кількість людей, яких я зустріла на своєму шляху. Цьому мене вчили труднощі, які траплялися… Я ставала дедалі сильнішою завдяки своїм учням, день у день, від уроку до уроку. Я була зразковим учнем, щоб зрозуміти і прийняти всі уроки, які давало мені життя, і поступово ставала вчителем. Я вірила  у свої сили і сили тих, чиї очі кожного дня з надією дивилися на мене… За час учителювання, а це – 17,5 років, виробились і власні погляди на викладання української мови та літератури, і власні святині: Україна, діти, покликання  вчителя.  Тоді ж зробила перспективний і, як виявилось, правильний висновок: щоб почуватися в житті добре і бодай відносно щасливою, треба стати не вчителем –середнячком, а таки добрим учителем. Усе це сприяло тому , що мої учні стали активними у гімназійному житті, неодноразово займають призові місця у предметних олімпіадах з української мови та літератури, є переможцями різноманітних  конкурсів., результати цьогорічного ЗНО підтвердили, що я на правильному шляху (1 учень набрав 196 б.!) Та я добре усвідомлюю, що зараз школа переживає не найкращі часи.  Вона відображає і несе в собі всі проблеми нашого суспільства.  І це теж урок… для вчителя. Адже ХХІ століття – століття освіти. Потрібно ще більше працювати над собою, освоювати нові програми, вивчати нову техніку, читати енциклопедії, довідники, здатні впливати на свідомість учнів. Адже на маленьку людину обрушується неймовірний потік інформації і  хто як не вчитель зможе допомогти учням навчитися орієнтуватися у цьому інформаційному просторі вибрати власну позицію. І я вчуся. Вчуся весь час. Я вірю, що мої найкращі уроки ще попереду. І продовжувати їх буде саме життя… Чим більше викладаю українську мову і літературу, тим більше відчуваю відповідальність. Відповідальність… тому що мені довірили маленьку душу,  а я повинна створити людину, і не просто Людину, а грамотну Особистість. Як це зробити? Одвічне питання… Але мій досвід підказує мені, що я на правильному шляху.